Альберта, названа на честь принцеси Луїзи Кароліни Альберти – четвертої дочки королеви Великої Британії Вікторії, колись була одним із чотирьох округів, які складали Північно-Західні території. Хоча провінція відокремилася лише в 1905 році, її політична історія сягає корінням ще двох із найстаріших поселень – Форту-Верміліон і Форту-Чіпевіан. За свою відносно коротку історію жителі Альберти продемонстрували політичний динамізм і незалежність. Про основні політичні моменти провінції до початку ХХІ століття читайте далі на calgaryes.
Передісторія
До 1867 року Британська Північна Америка (володіння Великої Британії в Північній Америці) об’єднувала 6 незалежних колоній: Нову Шотландію, Нью-Брансвік, Об’єднану Канаду (південні частини Квебеку та Онтаріо), Ньюфаундленд, Острів Принца Едварда і Британську Колумбію. Канадську конфедерацію в 1867 році заснували, об’єднавши 3 перші колонії, згодом приєдналися і інші.
Упродовж першої половини ХІХ століття компанії з торгівлі хутром, зокрема Hudson’s Bay Company та North West Company, були джерелом авторитету на заході країни, заселеному переважно індіанцями та метисами. Поступово центральна Канада почала проявляти інтерес до заходу, тому Канадська конфедерація встановила конституційні межі. У 1869 році Канада придбала Землю Руперта (територія на півночі Канади) і Північно-Західні території, що належали Hudson’s Bay Company.
Територіальний уряд
Придбання Землі Руперта та Північно-Західних територій зробило Канаду відповідальною за дуже велику територію. Закон «Про створення територіального уряду» передбачав призначення лейтенант-губернатора, який мав відповідати за місцеву адміністрацію, але отримувати інструкції з Оттави. Крім того, було передбачено створення Ради, що мала складатися з не більше ніж 15 і не менше 7 осіб, аби допомагати лейтенант-губернатору в адміністративних справах.
Тодішній прем’єр-міністр Канади Джон Александр МакДональд обрав Джозефа Хоу членом кабінету, відповідальним за загальне управління справами Північно-Західних територій. На посаду віце-губернатора обрали Вільяма МакДугалла – тодішнього міністра громадських робіт.
У 1987 році був прийнятий закон «Про землю Домініону», що надав власникам присадибних ділянок можливість отримати безкоштовну чверть ділянки землі на заході. Саме це та прокладання залізниці спричинило значне заселення західних регіонів країни. У середині 1870-х років Північно-Західна кінна поліція заснувала форпости Форт-Едмонтон і Форт-Калгарі. До 1881 року територію сучасної Альберти заселяли приблизно 6000 корінних індіанців, 1500 білих та метисів.
У 1875 році був прийнятий закон «Про Північно-Західні території», що передбачав створення виборчих округів. У 1888 році народилася Законодавча асамблея Північно-Західних територій. Тоді обрали 22 її членів – 7 від Альберти.
Період 1885–1897 років ознаменувався боротьбою між Північно-Західною територіальною радою та Законодавчими зборами й Оттавою за контроль над фінансами. У 1891 році парламент Домініону прийняв поправку до закону «Про Північно-Західні території», що дозволила Законодавчим зборам видавати постанови, які охоплювали майже всі питання, крім повноважень позичати гроші.
У 1891 році Фредеріка Вільяма Хаултейна призначили прем’єр-міністром, відтоді почалася боротьба за повністю відповідальний уряд. Його офіційно затвердила Оттава через 6 років.
Утворення провінції
У 1883 році за 40 миль на захід від містечка Медисин-Гета знайшли природний газ. Через 7 років заклали першу комерційну свердловину для постачання Медисин-Гета. На низькому гірському перевалі Кроуснест-Пасс добували вугілля та відкривали невеликі лісопильні. Економічне зростання завдяки продажу багатих природних ресурсів відіграло важливу роль у переконанні Оттави в потенціалі Альберти. Зрештою, після довгої боротьби за автономію в 1905 році Альберта отримала статус окремої провінції.
До перших Законодавчих зборів новоствореної провінції обрали 25 членів. Прем’єр-міністром став один із провідних едмонтонських юристів – Александер Камерон Резерфорд, поки Оттава офіційно не розділила Альберту на виборчі округи.
Перші провінційні вибори відбулися 9 листопада 1905 року, тоді Ліберальна партія Резерфорда виграла 23 з 25 місць. Уряд тимчасово розмістився в школі McKay Avenue School – єдиному придатному місці в Едмонтоні для проведення сесій. Під час першої сесії законодавчого органу встановили обмеження швидкості для транспортних засобів, узгодили створення Альбертського університету, обрали столицею провінції Едмонтон, а ділянку на березі річки Північний Саскачеван з видом на Форт-Едмонтон – місцем розташування нової будівлі законодавчого органу.
Що було далі?
За підтримки новоствореної партії United Farmers of Alberta Резерфорда переобрали до влади. Опозицію очолив молодий адвокат із Калгарі Річард Беннет. У 1910 році Резерфорд пішов у відставку, замінив його суддя Артур Сіфтон. Він зміг привести Ліберальну партію до перемоги в 1913 році.
Перша світова війна стала центром економічного, соціального та політичного зростання провінції. Зокрема, через брак чоловіків до політики почали активно долучатися жінки. У 1916 році вони отримали право голосу, яким скористалися в червні 1917 року, коли Артур Сіфтон отримав ще один мандат. Першою жінкою, обраною до законодавчого органу в Канаді та Британській імперії загалом, зокрема до Законодавчих зборів Альберти, стала шкільна вчителька Луїза МакКінні.
Незабаром після виборів Артур Сіфтон пішов у відставку, а Ліберальну партію очолив Чарльз Стюарт. Падіння цін на зерно та нездатність фінансувати всі запропоновані проєкти спричинили зменшення рівня підтримки лібералів. До 1921 року фермери шукали когось, хто би зміг краще представляти їхні інтереси, і обрали фермера Роберта Грінфілді.
Грінфілд призначив юриста свого кабінету Джона Е. Браунлі генеральним прокурором, а в 1925 році Браунлі перейняв посаду прем’єр-міністра. Він прославився як один із найпродуктивніших політиків Альберти та головний поборник прав фермерів. У 1934 році Браунлі подав у відставку через скандал із Вівіан МакМіллан – подругою його сім’ї та клерком офісу генпрокурора, яку зваблював та шантажував у 1930–1933 роках.
Замінив Браунлі провінційний скарбник Дік Рейд. Його термін був недовгим, оскільки в 1935 році директор середньої школи з Калгарі Вільям Аберхарт привів Партію соціального кредиту Канади до перемоги. Аберхарт вів із часу, коли з’явилося в 1922 році радіо, одну з популярних недільних євангелістських програм, яку транслювали в Західній Канаді і навіть США. Чоловік вийшов на політичну арену, пообіцявши жителям надавати 25 доларів на місяць у кредит під час депресії.
Жорстока внутрішня боротьба між партіями через нездатність Аберхарта виконувати передвиборчі обіцянки затьмарила його інші політичні здобутки. Після смерті Вільяма в 1943 році лідером партії та прем’єр-міністром обрали Ернеста Меннінга. У 1947 році виявили значні поклади нафти біля міста Ледюка, що стало каталізатором розвитку енергетичної інфраструктури провінції.
У 1971 році прем’єр-міністром став бізнесмен і юрист Пітер Логід, який вперше в історії Альберти привів до перемоги Прогресивно-консервативну партію. Він залишався на посаді упродовж 15 років. Логід вивів Альберту на передову в національних справах. Він домігся відкриття багатьох соціальних і медичних закладів, створив трастовий фонд Alberta Heritage Savings Trust Fund для вкладення в довгострокові інвестиції прибутків від нафти й газу. Безпрецедентне зростання нафтової та газової промисловості дозволило економіці розвиватися та диверсифікуватися.
Логід пішов у відставку в 1985 році, замінив його прогресивний консерватор Дон Гетті. На цій посаді він пробув до 1992 року. Наступником став Ральф Кляйн, який запам’ятався дивовижною здатністю завойовувати голоси виборців та скандальними заявами щодо безхатьків, представників нетрадиційної орієнтації тощо. Кляйн пішов із посади у 2006 році.